Робота над проблемною темою

Урок історії у сучасному вимірі

Зміст шкільної історичної освіти спрямований на  виконання освітньо-виховних завдань, поставлених державою і суспільством, має враховувати перш за все потреби сучасного школяра.

Основним підходом до організації навчання в сучасній школі залишається класно-урочна система, за якої провідною формою організації навчальної роботи виступає урок. Кількість уроків визначає навчальний план школи, а їх зміст – Державний стандарт освіти.

У дидактиці під уроком розуміють основну одиницю освітнього процесу, чітко обмежену часовими рамками (45 хвилин), планом роботи та складом учнів (класом). По відношенню до процесу навчання урок відіграє інтегруючу роль, оскільки відбиває та поєднує такі його компоненти, як мета, зміст, методи, засоби навчання, взаємодія вчителя і учнів.

Класно-урочна система має ряд недоліків, тому у ХХ ст. до уроку долучились такі форми, як консультації, заліки, семінари, практичні заняття тощо. Урок залишається однією з форм навчальних занять в умовах класно-урочної системи навчання. Зародившись і тривалий час розвиваючись як єдина форма навчальних занять, урок формувався як універсальна форма, придатна для розв’язання практично всіх дидактичних завдань.

Аналіз сучасної педагогічної літератури свідчить, що урок історії був і залишається не лише основною формою організації навчальної діяльності, а й інструментом за допомогою якого здійснюється виховання і розвиток особистості. Урок є живою клітиною навчально-виховного процесу, все найголовніше для учнів відбувається на уроці. Дидакти розглядають сучасний урок історії передусім як урок, на якому вчитель вдало використовує всі найефективніші педагогічні засоби для розвитку учня, його активного розумового зростання, глибокого осмислення знань для формування його моральних основ. Тому головне завдання педагогічної діяльності вчителя полягає у створені умов повсякденної й різноманітної творчої діяльності учнів. Усі зміни в системі освіти необхідно розглядати в контексті вдосконалення уроку.

Існує три позиції розгляду сучасного уроку історії:

1) урок як трибуна протиріч, проблем для дитини, що змушує вчителя  постійно вносити зміни у навчально-пізнавальну діяльність;

2) урок як система педагогічної діяльності вчителя з формування в учнів способів, умінь самостійно пізнавати нове і самостійно навчатися;

3) урок не тільки як процес пізнання учнем світу, а й процес пізнання самого себе.

Кожен урок – це складний, неповторний творчий процес певного колективу і кожного окремого учасника зокрема. Учитель на уроці постає своєрідним творцем. Від його майстерності залежить рівень і якість інтелектуального розвитку дітей, рівень і якість  підготовки їх  до правильного сприйняття й аналізу дійсності.

На уроці представлені всі компоненти навчально-виховного процесу, мета, зміст, засоби, методи, діяльність по організації і управлінню і всі його дидактичні елементи. Урок відображає цілісний процес навчання. Поєднання всіх цих елементів дозволяє здійснити замисел вчителя.

Л. Охотіна виділяє такі характерні ознаки уроку:

1. Урок проводиться не заради самого уроку, а для того, щоб впливати на особистість учня, щоб на матеріалі програмних питань формувати визначені якості особистості.

2. Центральний компонент уроку – організація пізнавальної діяльності учнів.

3. Навчання, що виховує не можна звести до виховних моментів уроку. Всі елементи уроку повинні бути виховними.

4. Успіх навчання залежить не тільки від змісту уроків, удосконалення методики, майстерності вчителя, але і від внутрішніх умов – індивідуально-психологічних особливостей учнів.

При всій різноманітності навчально-освітніх та виховних завдань урок історії відзначається внутрішньою єдністю та закінченістю.

Основний зміст уроку – це навчання історії, тобто повідомлення певних історичних знань у обсязі, визначеному програмою. Проте навчання не можна зводити до простого викладу історичного матеріалу. На уроці вчитель шляхом опитування або контрольної бесіди чи в іншій формі, крім цього перевіряє знання учнів і закріплює раніше передані знання, організовує роботу з осмислення нового матеріалу шляхом його розбору, веде роботу по узагальненню і закріпленню нового матеріалу, поглибленню, уточненню, розширенню і систематизації уже набутих знань.  В ході уроку вчитель формує в школярів уміння і навички роботи з історичними матеріалом, навчає їх читати історичні карти, орієнтуватися в них, розбиратися в історичних документах, порівнювати й аналізувати історичні карти, веде виховну роботу.

Таким чином, на уроці історії розв’язується багато завдань. Це надзвичайно гнучка форма навчального процесу.

Для успішного виконання численних завдань уроку вчитель застосовує різноманітні методи і прийоми навчально-виховної роботи. Він може поєднувати роботу з усім класом та індивідуальну роботу з окремими учнями. Поряд з викладом матеріалу всьому класу, працею з картою або атласом, коментуванням, читанням історичних документів, проведенням розгорнутої бесіди вчитель може викликати окремих учнів для відповіді, для показу на карті, для складання таблиці на дошці, для перевірки ступеня розуміння викладеного матеріалу, для участі в бесіді, для аналізу історичного документа. Ведучи роботу з усім класом, учитель повинен стежити водночас за навчанням і поведінкою кожного окремого учня, подавати йому допомогу, заохочувати, спонукати до роботи.

До сучасного уроку історії висувають ряд вимог:

-         Урок повинен проходити на високому науковому та теоретичному рівні  –   питання програми мають висвітлюватися на рівні вимог сучасної історичної науки, без перевантаження навчального матеріалу.

-         Ясність його основної навчальної мети, нерозривний зв'язок освітніх і виховних завдань.

-         Правильний добір матеріалу і застосування найдоцільніших методів і прийомів викладання, враховуючи вікові особливості учнів, рівень їх знань, умінь і навичок.

-         Поєднання колективної роботи класу з і індивідуальною відповідальністю і самостійністю кожного учня, висока дисципліна.

-         Цілісність і організаційна чіткість, тематичність і структурна завершеність.

-         Результативність – щоб матеріал уроку був в основному засвоєний учнями і були створені необхідні передумови для успішного виконання самостійної домашньої роботи.

Для сучасного уроку історії найбільш характерним є поділ його на десять структурних компонентів: організаційний момент; актуалізація опорних знань, умінь і навичок; мотивація навчальної діяльності; оголошення, представлення теми і очікуваних навчальних результатів; вивчення нового матеріалу (його первинне сприймання); осмислення нових знань і умінь; систематизація і узагальнення нових знань і вмінь на перетворюючому і творчих рівнях; підбиття підсумків; інструктаж з домашнього завдання; перевірка знань і вмінь. Структура уроку варіюється, залежить від типу, змісту матеріалу, дидактичної мети.

Можливі різноманітні нестандартні форми проведення уроків: лекції, семінари, практикуми, екскурсії, кіноурок,  уроки-суди, уроки-ігри, брейн-ринги та ін.

Розуміння сучасного уроку історії пов’язане з утвердженням парадигми гуманізації освіти, особистісно-орієнтованого і компетентнісного навчання.

Урок-лекція

Шкільна лекція – (від лат. «читання») модифікація уроку передавання, засвоєння нових знань, передбачає систематичний виклад вчителем широкого за змістом матеріалу, нерідко узагальнюючого характеру. Вона розглядається в методичній літературі як окрема форма організації навчання, як форма уроку історії і як особливий метод його проведення.

Лекція передбачає тривале монологічне викладання значного історичного матеріалу вчителем і створює умови для глибокого, цілісного засвоєння фактологічного і теоретичного змісту теми. Виклад навчального матеріалу займає весь урок, а іноді спарені уроки.

Лекція з історії привчає учнів до самостійної роботи з усним словом як основним джерелом інформації, до ведення грамотних й економних записів, а також поступово готує їх до умов вузівського навчання. Мета лекції – розвивати в учнів уміння слухати, аналізувати, виділяти головне, конспектувати.

Послідовність роботи під час лекції:

¯                     Вчитель диктує короткий план;

¯                     Виклавши частину матеріалу, вчитель разом з учнями з’ясовує головну думку прочитаного, складає зразковий текст запису;

¯                     При викладі матеріалу слід стежити за швидкістю записування;

¯                     Учнів час від часу потрібно контролювати, просити прочитати написане, поправити текст;

¯                     Наприкінці викладання записи перевіряються і коректуються, з’ясовують, що з головного пропущено, а з другорядного треба пропустити.

Шкільні лекції можуть бути:

1.                      оглядові: вступні (з первинного ознайомлення з основними проблемами тем і розділів курсу) і повторювально-узагальнюючі (для відновлення в пам’яті основних питань різних курсів історії);

2.                      тематичні – містять теоретичний матеріал і основні факти з тієї чи іншої теми.

Оглядові лекції відкривають чи завершують теоретичний блок навчально-історичного матеріалу містять мінімум фактологічної інформації, адже знайомлять учнів з вихідними теоретичними положеннями, що мають принципове значення для розуміння теми, осмислення головних історичних фактів, чи навпаки систематизують, узагальнюють конкретні питання теми, піднімають їх до рівня  проблемного аналізу, зв’язку із сучасністю, актуальних суджень і оціночних висновків.

Мета тематичних лекцій сформувати у школярів яскраве, образне, повне уявлення про головні історичні факти, надати фактичні дані необхідні для самостійних висновків і узагальнень на завершальному етапі вивчення теми. В таких лекціях факти домінують над теорією.

 Підстави для вибору лекції:

1.                      можливість продемонструвати зразок емоційно-яскравого, логічного викладу історичних питань;

2.                      створити умови для систематичного навчання школярів прийомам міркування, порівняння, аналізу, доказу у різних навчальних ситуаціях;

3.                      спрощений, поверховий, описовий підхід до викладу важливого питання в підручнику чи його відсутність;

4.                      безальтернативний погляд авторів підручника на питання;

5.                      необхідність викладу великого обсягу навчального матеріалу, що не вкладається в часові рамки звичайного уроку.

Форми учнівських записів під час лекції:

•  тези – стисло сформульовані основні положення змісту усних джерел;
• конспект – розгорнутий послідовний змісту.

Підготовка і проведення лекції:

І. Підготовчий етап: формування теми, підбір списку рекомендованої літератури, складання плану. Підготовка тексту, підбір прийомів активізації пізнавальної діяльності учнів, підбір і підготовка засобів навчання.

ІІ. Проведення лекції: оголошення теми, плану і списку літератури, мотивація навчальної діяльності – постановка пізнавального проблемного завдання, послідовний виклад матеріалу за планом з короткими узагальненнями кожного питання і логічними переходами до наступного, узагальнення викладеного (може відбуватися за активною участю учнів).

 Підготовку до лекції слід починати заздалегідь за допомогою випереджальних завдань, які спеціально ставляться вчителем до початку вивчення відповідної теми (наприклад, повторити раніше вивчений матеріал, підібрати документи і наочність, організувати виставку книг чи публікацій, організувати екскурсію, скласти список літератури по темі лекції). Продумуючи тему лекції бажано зупинитися на проблемі, що інтригує, яскравому факті чи варіанті формулювання теми, які привернуть увагу, викличуть інтерес, спрямують викладання лекційного матеріалу. назва лекції може супроводжуватися епіграфом. План може бути представлений в усній чи письмовій формі, або його складання може бути окремим пізнавальним завданням під час лекції. Рекомендується виписувати на дошку: нові слова, імена, дати, географічні назви і поняття. Оголошуючи список літератури бажано коротко характеризувати праці. Таку інформацію можуть підготувати і школярі.

Починаючи лекцію бажано поставити проблемне пізнавальне завдання над яким школярі міркуватимуть в процесі лекції, наприкінці вони обмінюються своїми думками і спробують розв’язати проблему. Завершуючи виклад кожного пункту вчитель має робити коротке узагальнення і логічний перехід до наступного. Узагальнення і висновок з усього лекційного матеріалу може робити не тільки вчитель, а й учні в процесі повторно-узагальнюючої бесіди і обговорення проблемного питання поставленого на початку завдання.

Корисним і цікавим є проведення лекцій із застосуванням інтерактивних технологій. Такий підхід враховує, що здатність людини інтенсивно сприймати усну мову, активно слухати – 18 хв. Лекцію доцільно розподіляти на кілька тем, змістових блоків розрахованих на 10-15 хв., перериваючи її іншими формами пізнавальної діяльності учнів. Інтерактивна лекція потребує використання наочності: малюнків, графіків, слайдів, ТЗН. Учням можна роздати коротке резюме лекції, опорний конспект, в якому зазначено тему, план, список літератури, основні поняття та теоретичні положення, накреслено необхідні схеми, таблиці, що заповнюються учнями в ході лекції. Такий конспекту є путівником по лекційному матеріалу, значно економить час на записування. Зосереджує увагу на головних моментах матеріалу. такий варіант лекції є найбільш ефективним з точки зору засвоєння інформації, формування вмінь і навичок та підвищення інтересу до того, що викладається.

Лекція – перевірений часом спосіб викладання і запам’ятання великого обсягу матеріалу, що широко використовується в навчанні історії.

           Виховання в учнів інтересу до уроків історії

Історія як навчальний предмет відіграє значну роль в розвитку особистості, розвиває учнівську допитливість та уяву, надихає ставити запитання та отримувати відповіді щодо минулого краю, держави, Європи та світу в цілому. Історія допомагає школярам ідентифікувати себе як громадян, усвідомити складність зв’язку сьогодення з минулим, сприймати культурне розмаїття суспільств, підготуватися до життя в складному сучасному світі. Досягнення цих цілей є неможливим без виховання в учнів стійкого інтересу до історії.

Інтерес до навчального предмету є провідним пізнавальним мотивом, якому властиві 3 етапи розвитку:

1.                       епізодичне переживання (зацікавленість яскравим фактом, драматичним сюжетом);

2.                      стійке емоційно-пізнавальне відношення до предмета, обумовлене його емоційною й інтелектуальною привабливістю для учнів;

3.                      особистісний стійкий інтерес, який не залежить від зовнішніх обставин.

Стійкий інтерес до історії є метою розвитку мотиваційної сфери у навчанні предмету. Досягнення цієї мети передбачає активне емоційно-пізнавальне ставлення школярів до досліджуваних історичних подій, з’ясування їх причин і наслідків, оволодіння вміннями необхідними для всебічного вивчення минулого і сучасності на основі різноманітних джерел.

Акцентується увага на інтересі учнів як до фактичного так і до теоретичного змісту предмета, а також його спрямованість на активну самостійну і творчу діяльність. Інтерес до історії впливає на становлення особистості дитини, перетворюється в стійку рису її характеру.

Піднесення інтересу учнів до гуманітарних предметів відзначається із середини 50-х рр.. ХХ ст. за даними досліджень в 60-80-х рр.. історія стабільно входила в трійку найцікавіших предметів. За абсолютною кількістю учнів, перевагу їй віддають молодші школярі – до 7-8 класу цей показник помітно знижується і частково відновлюється у випускників. Настільки ж неоднозначне ставлення школярів до різних курсів. Найцікавіші для них – історія стародавнього світу й історія середніх віків, найменш цікавими є нова і новітня історія, в тому числі історія ХХ ст.

За даними досліджень, найбільш впливають на формування інтересу до окремих курсів їх зміст. Учні відзначають теми пов’язані з війнами, конфліктами. Життям і побутом людей, краєзнавством. Психологи це пояснюють схильністю школярів до яскравості і образності історичної оповіді.

Причини зниження інтересу до історії: ускладнення матеріалу, поява нових предметів, профорієнтація, недосконалість підручників. Внутрішніми факторами, що знижують інтерес до історії є:

1.  відсутність у планах вчителів чітко сформульованої мети в розвитку учнів, інтересу до змісту предмета і до творчих видів пізнавальної діяльності;
2.    одноманітність використання прийомів і засобів стимуляції інтересу, що не  мінялися роками;
3.   байдужість вчителів до вікових й індивідуальних особливостей учнів;
4.   вчительський монолог, що складається з конспектування оповідань і пояснень;
5.   перевага завдань відтворюючого характеру;
6. авторитарні стосунки учасників навчання (вчитель і підручник – головні джерела незаперечних істин).

Виходячи з вищезазначеного, шляхами формування в учнів інтересу до історії є:

¯                     диференційований підхід до учнів, що враховує пізнавальні здібності кожного з них, адже учень залежно від рівня навченості вимагає свого підходу, особливих методичних рішень уроку;

¯                     застосування інноваційних технологій у викладанні – розвиваюче, особистісно-зорієнтоване, проблемне, проектне, інтерактивне навчання та використання їх елементів;

¯                     проведення різних типів уроків і використання різноманітних форм організації навчального процесу (лекція, семінар, практикум, урок-дослідження, подорож, практична робота та ін.);

¯                     використання різноманітних форм і методів роботи на уроках, в т.ч. дидактичних ігор;

¯                     робота з різними джерелами інформації на уроках і в процесі їх підготовки (історичні документи, довідники, карти);

¯                     використання ТЗН і комп’ютерних технологій;

¯                     застосування позакласної, краєзнавчої і дослідницької роботи як спосіб показати «живу» історію, творцем якої є кожен учень (створення музейних експозицій, написання історії села, археологічні дослідження, екскурсії, зустрічі з цікавими людьми).

Метою навчання історії в школі є формування в учнів самоідентичності та почуття власної гідності на основі осмислення соціального і морального досвіду минулих поколінь, розуміння історії України в контексті загального історичного процесу. Інтерес до історії є головним із завдань шкільної історичної освіти, тому процес його формування є постійною метою кожного уроку і формується за допомогою як загальновизнаних шляхів так і за допомогою творчого підходу кожного вчителя історії.

 Лекційно-семінарські методи викладання історії

Завданнями шкільної історичної освіти є:

•   розвиток інтересу учнів до історії як сфери знань і навчального предмета, власних освітніх запитів і вміння їх задовольняти;
•  здобуття та засвоєння системних знань про головні події, явища і тенденції в історії України та світу;
• ознайомлення з духовними і культурними надбаннями  та цінностями, історико-культурними традиціями українського народу і світу;
• формування вмінь визначати, відбирати і використовувати у процесі пошуку інформацію про минуле, різні види історичних джерел, у т.ч. текстові, візуальні та усні, артефакти, об’єкти навколишнього історичного середовища, інформаційно-комп’ютерні технології, а також умінь представляти знання, власне розуміння історії з використанням відповідного понятійного апарату та виважено розглядати суперечливі теми.

Досягненню цих завдань сприяє використання різноманітних форм організації навального процесу, зокрема таких як лекція і семінар.

Лекція – модифікація уроку передавання, засвоєння нових знань, передбачає систематичний виклад вчителем широкого за змістом матеріалу, нерідко узагальнюючого характеру. Лекція передбачає тривале монологічне викладання значного історичного матеріалу вчителем і створює умови для глибокого, цілісного засвоєння фактологічного і теоретичного змісту теми. Виклад навчального матеріалу займає весь урок, а іноді спарені уроки.

Лекція з історії привчає учнів до самостійної роботи з усним словом як основним джерелом інформації, до ведення грамотних й економних записів, а також поступово готує їх до умов вузівського навчання.  ЇЇ мета – розвивати в учнів уміння слухати, аналізувати, виділяти головне, конспектувати.

 Лекції можуть бути: оглядові (вступні  і повторювально-узагальнюючі – для  відновлення в пам’яті основних питань різних курсів історії) та тематичні – містять теоретичний матеріал і основні факти з тієї чи іншої теми.

Підстави для вибору лекції:

1.                     можливість продемонструвати зразок емоційно-яскравого, логічного викладу історичних питань;
2.                    створити умови для систематичного навчання школярів прийомам міркування, порівняння, аналізу, доказу у різних навчальних ситуаціях;
3.                      спрощений, поверховий, описовий підхід до викладу важливого питання в підручнику чи його відсутність;
4.                  безальтернативний погляд авторів підручника на питання;
5.                     необхідність викладу великого обсягу навчального матеріалу, що не вкладається в часові рамки звичайного уроку.

Семінар  – форма навчання, в умовах якої учні здійснюють самостійну навчально-пізнавальну діяльність, виконуючи спільне пізнавальне завдання і колективно обговорюючи його результати. Семінар передбачає активну участь учнів і сприяє розвитку діалогічного мовлення, формує самостійність у роботі з першоджерелами, присвячується вивченню нового матеріалу чи узагальненню і систематизації вже засвоєного.

Завданнями семінару є:

•        поглиблення знань, їх систематизація і узагальнення на основі самостійного вивчення різноманітних джерел;
•      розвиток аналітичних вмінь, в т.ч. конспектування, рецензування, підготовка розгорнутих виступів, критичне зіставлення джерел.

На семінарі учні не просто засвоюють нові знання і вміння, а колективно обговорюють їх у класі, після попередньої роботи вдома з рекомендованою літературою. Семінару мають передувати уроки засвоєння нових знань і вмінь, уроки-лекції.

Назва семінару повинна показувати актуальність, проблематичність, дискусійність його змісту, зацікавити школярів перспективою познайомитись з різними точками зору і визначити власне ставлення до минулого, в такій же формі слід формувати і запитання (не більше 3-4). Іншим способом формування питань є пряма вказівка на спосіб обробки джерел і представлення матеріалу (порівняйте, дайте оцінку, зробіть оцінку щодо, поясніть відмінності, складіть діаграму розвитку, коротко охарактеризуйте).

Пожвавлення і різноманітність в проведення семінару вносять:

o                        попередній розподіл між учнями навчальних завдань;

o                        робота в малих групах – клас об’єднують заздалегідь в колективи по 3-5 осіб і розподіляють ролі;

o                        семінар-змагання – клас об’єднують в 2 групи учасники яких готують виступи з усіх питань, а на занятті вони виступають в ролі доповідачів, співдоповідачів й опонентів;

o                        особовий рахунок учасника – вся продуктивна участь оцінюється заздалегідь визначеною кількістю балів;

o                        в інтересах об’єктивності на семінарах-дискусіях зі спірних проблем з учнів утворюють комісії експертів і незалежних наглядачів, які слухають виступи, стежать за регламентом і етикетом, виступають з власною думкою.

Семінар є ефективним якщо:

•                     проводиться зі школярами рівень підготовки яких не нижче середнього;
•                      організований за дидактичними принципами;
•                      підготовлений в цікавій формі, без одноманітності.

У сучасній дидактиці запропоновано багато класифікацій, щодо логічного обсягу поняття «шкільний семінар», що свідчить про багатоплановість, великі можливості цієї форми навчання. Загальновизнаним є позитивний вплив семінару на формування пізнавальних і комунікативних умінь, на процес засвоєння і вдосконалення знань.

Поєднання лекцій і семінарів у вивченні історії сприяє якісному засвоєнню навчального матеріалу, формує навички самостійної роботи, готує до продовження навчання у вищих навчальних закладах. Застосування лекцій і семінарів як форми проведення уроків дозволяє опрацювати великий обсяг інформації, що передбачений діючими навчальними програми та досягати поставлених завдань шкільної історичної освіти. Зокрема, проведення лекцій та семінарів дозволяє поєднувати особистісноорієнтований, компетентнісний та діяльнісний підхід до навчання, активні й інтерактивні форми, методи,  технології організації пізнавальної діяльності учнів на уроках історії.